Публікація

Дана стаття жодним чином не покликана на рекламування адвокатських послуг чи критику судової системи або непрофесійних дій влади, проте, у читача після її вивчення сформується власне враження щодо всіх реалій судового сьогодення.

У своїй практиці дуже часто від клієнтів доводиться чути фрази на кшталт: «я подам на нього до суду», «я їх засуджу», «я їх залишу не з чим» та інше в цьому ж дусі.

Проте, пересічний громадянин зовсім не розуміє, що криється за цими фразами і які наслідки, подекуди невідворотні, для нього буде мати таке звернення до суду сьогодні.

Більшість людей, яка ніколи не стикалася із українською судовою системою і сформувала своє враження про правосуддя виключно із американських й не тільки фільмів та телевізійних розважальних програм типу «Час суду» та інших.

Там судді у великих красивих залах в рамках одного засідання (максимум – декількох протягом тижня) примудряються розглянути справу та ухвалити рішення (вислухавши позиції сторін, дослідивши всі докази, розглянувши всі клопотання, призначивши та провівши всі експертизи тощо).

В дійсності ж своїй те, що у них транслюється та демонструється, немає жодного відношення до суворих реалій судового сьогодення.

Проблема №1. Брак суддів.

При зверненні до адвоката за вирішенням своєї проблеми в судовому порядку, а іноді – і безпосередньо до суду, людину цікавить, коли ж її проблему буде вирішено, при цьому, особа жодним чином не очікує відповіді, що її проблема може вирішуватися роками! Так, саме роками, й іноді, далеко не одним-двома.

Почувши таку відповідь, запал особи, яка ще декілька хвилин тому так завзято рвалася «до бою», значно знижується і постає наступне питання: «а чому?».

І тут доводиться розповідати про одну із найбільших проблем сьогодення українських судів – відсутність кадрів. І не тільки працівників апаратів (про що ми поговоримо далі ), а відсутність самих суддів.

Важко повірити, але сьогодні, коли я пишу ці рядки, в Україні офіційно функціонують суди, де правосуддя фактично не здійснює жодний суддя, а в деяких випадках здійснює лише один суддя!

Оскільки ця стаття орієнтована перш за все на пересічного громадянина – читача, який не має відношення до державної та, зокрема, судової системи, я не буду тут зупинятися на нормативній базі, яка регулює питання призначення суддів та здійснення ними правосуддя, не буду посилатися на нормативно-правові акти та вказувати на конкретну юридичну основу дій нашої влади, які призвели до цього хаосу.

Я буду лише констатувати те, що я кожного дня змушений бачити і з чим мушу працювати за для досягнення позитивних результатів для своїх клієнтів.

Так ось, повернемося до того, куди ж поділися судді?

У світосприйнятті багатьох людей суддя – це дуже поважна професія, яка ще й дуже непогано оплачується. А, оскільки, дехто ще й помилково вважає всіх «суддів або більшу їх частину хабарниками», то взагалі для них судді – ну дууууууже заможні люди.

Тому їм важко сприйняту ту новину, що судді масово позвільнялися та продовжують звільнятися із роботи.

Погодьтесь – якийсь дисонанс. З одного боку – суддя «гребе гроші лопатою та має значну владу та вплив», а з іншого – звільняється у відставку і не бажає працювати. Простому громадянину важко, а подекуди – неможливо це зрозуміти взагалі.

Проте, як кажуть: «маємо те, що маємо».

Починаючи з 2014 року в судах почалося масове звільнення суддів, яке триває й досі, та на сьогоднішній день набрало просто загрозливих обертів.

Що це означає на практиці? Суддів стає все менше, а кількість справ не зменшується так точно. Тобто, навантаження на одного суддю зростає у геометричній прогресії.

Для кращого розуміння, слід пояснити, що жоден суддя фізично не може розглянути ту кількість справ, яку до цього часу розглядали три, чотири, п’ять суддів.

Суддівська робота, як і будь-яка інтелектуальна робота, по своїй природі є дуже виснажливою та важкою у психологічному плані.

Тобто, цілком логічно, що такий значний ріст навантаження на одного суддю призводить як до безлічі порушень самого процесу функціонування судової гілки влади, так і до потрясінь та виснажень самого судді, Це, на жаль, майже не цікавить людей, які звертаються до суду, та і глобально – не повинно цікавити, бо кожен звертається зі своєю власною проблемою та прагне якнайшвидшого її вирішення, бо жити роками в очікуванні – таке собі задоволення.

Для особи ж, яка звернулася до суду, це означає, що її справу розглянуто швидко не буде. Звісно, є виключення, але загалом картина невтішна.

Частково це пов’язано також із особливостями самого процесу, яким визначено різні стадії, без проходження яких розгляд справи неможливо зрушити з місця.

Проте, потрібно відразу розуміти, що судові засідання у найліпшому разі будуть призначатися із перервою у місяць-півтора, а їх кількість спрогнозувати взагалі неможливо.

Також потрібно розуміти, що судді є живими людьми, які можуть хворіти, проходити курси підвищення кваліфікації або йти у відпустки. Не виключено, що у призначений день та час судового засідання суддя може піти у нарадчу кімнату по іншій справі, шо також зумовить відкладення судового розгляду.

Також потрібно пам’ятати і про певні зловживання процесуальними правами з боку опонентів.

Навіть, якщо вам пощастить біль-менш швидко розглянути справу в суді першої інстанції, це ще нічого не означає, адже далі у більшості випадків на вас очікує апеляційний розгляд.

І тут вже потрібно бути готовим, що судові засідання будуть призначатися раз на 3-4 місяці та проводитися у тому випадку, якщо буде сформовано склад суду (а в апеляційній інстанції справи слухаються судом у складі трьох суддів).

Неможливість хоча б одним із трьох служителів Феміди відправляти правосуддя (хвороба, відпустка тощо) означає автоматичне відкладення розгляду справи.

Непоодинокі випадки особисто у моїй практиці, коли різниця між призначеними судовими засіданнями становить 6-8 місяців.

Проблема №2. Брак кадрів в судах.

Далеко не у всіх людей є розуміння того, що суди складаються не тільки із суддів, а ще й з великої (за штатом) кількості працівників апаратів (починаючи від керівника апарату та закінчуючи прибиральницею).

Якщо остання жодним чином не впливає на процес відправлення правосуддя, то всі інші (помічники суддів, секретарі судових засідань, працівники канцелярій, архіву тощо) мають величезне значення.

Проте, їх також стає все менше і менше.

Проблема одна – у держави в особі Державної судової адміністрації просто немає коштів на їх оплату. Люди, які виконують величезний обсяг роботи (подекуди навіть більший за самих суддів) отримують копійки та ще й із затримками.

Ніхто не хоче і не буде працювати в умовах постійного стресу та величезного навантаження за заробітну плату, яка навіть не покриває оплату дороги на роботу та мінімального харчування.

Яке це має практичне відображення?

Непоодинокі випадки, коли суддя просто не може вийти в зал судових засідань та провести таке засідання через відсутність секретаря (у найкращому випадку доводиться декілька годин чекати допоки такий секретар звільниться із іншого засідання у іншого судді).

Повні тексти рішень судів, які відповідно до вимог законодавства повинні бути складені у лічені дні (зазвичай – не більше п’яти робочих днів), іноді доводиться чекати по декілька місяців.

А це все впливає на строки оскарження таких рішень, строки набрання ними законної сили та строки пред’явлення судових рішень до виконання.

Відсутність працівників апаратів судів нерідко призводить до того, що після отримання позитивного рішення суду стороні доводиться ще декілька місяців чекати на одержання виконавчого документа, який повинен бути пред’явлений до примусового виконання.

Бувають випадки, коли необхідно отримати дублікат рішення суду із архіву – а його просто немає кому видавати!

І це тільки «вершина айсбергу» – технічних проблем через брак кадрів в судах набагато більше, а їх спектр набагато ширший.

Проблема №3. Відсутність фінансування судів.

На превеликий жаль, хоча й влада України декларує максимальну діджиталізацію (у цьому напряму дійсно роблять величезні кроки), ми все ще застрягли у цьому питанні у «кам’яному віці».

Під цим поняттям я розумію необхідність постійної взаємодії судів із Укрпоштою.

В процесуальних кодексах закріплено безліч обов’язків судів щодо надіслання сторонам та учасникам справи кореспонденції. Її надіслання здійснюється засобами поштових відправлень Укрпоштою.

І це є дуже і дуже печально із багатьох ракурсів.

Однією проблемою є те, що працівники Укрпошти вкрай несумлінно виконують свої обов’язки щодо вручення адресатам поштових відправлень лише «створюючи вигляд таких спроб». Насправді, все закінчується у багатьох випадках поверненням до судів надісланої кореспонденції (і не тільки у випадках відмови одержувача від отримання кореспонденції).

Майже у кожній справі (при ознайомленні із нею) можна побачити просто гору поштових конвертів, що були надіслані судом та повернуті до суду через їх невручення адресатам.

І все це величезні кошти, які фактично спущені «в трубу».

Для розуміння – відправлення лише одної судової повістки (найлегше із існуючих відправлень) зі зворотнім повідомленням про вручення поштового відправлення вартує суду 41 гривню!

Подекуди, в матеріалах справи загальна вартість таких відправлень перевищує тисячу гривень і більше (іноді ця сума перевищує розмір сплаченого судового збору – а він також сплачується не завжди).

Другою проблемою є те, що навіть розуміючи, що в черговий раз надісланий лист повернеться до суду, суд все одно зобов’язаний це робити знову і знову, оскільки так вимагає «криво виписаний закон» та судова практика вищих інстанцій.

Тут абсурд перемагає здоровий глузд.

І тут держава, замість того, щоб врегулювати цей абсурд на законодавчому рівні (що дуже і дуже не складно), самоусунулася від проблеми та лише констатувала відсутність коштів.

Так, вам не почулося і не привиділося – вже другий рік суди майже не фінансуються для здійснення відправки кореспонденції. А ті копійки, які періодично надаються – не покривають й найменшої частини необхідних витрат.

І цей абсурд продовжується щоденно, незважаючи на наявність безлічі електронних можливостей повідомити сторону про судовий розгляд її справи.

У цій статті я не буду писати, яким чином все це можна врегулювати та систематизувати. Ця стаття покликана розкрити очі читачам на той жах, який їх очікує при зверненні до суду.

Так і з чим же зіштовхнеться особа, яка все ж таки вирішила (змушена була) звернутися до суду за захистом своїх прав?

Крок перший – ви подали позов до суду, автоматизована система визначила суддю, який буде розглядати вашу справу.

Матеріали передаються судді і в найкращому випадку він приймає рішення про відкриття провадження у справі.

Надалі, відповідно до вимог процесуального законодавства суд зобов’язаний надіслати всім іншим учасникам справи (відповідачам та третім особам) копію ухвали про відкриття провадження у справі разом із копією позовної заяви та усіма додатками (окрім господарського судочинства).

І зробити це він повинен виключно шляхом надіслання рекомендованої кореспонденції.

Ті, хто звернувся до суду самостійно (без залучення адвоката) буде сумлінно сидіти та чекати на судове засідання, призначене судом на конкретну дату.

А з’явившись до суду у визначений день та час почує від працівників апарату чи судді, що через брак коштів таке надсилання не відбулося і, оскільки учасники не були повідомлені належним чином, то розгляд справи відбутися не зможе.

Буде призначено іншу дату судового засідання, про яке суд також зобов’язаний буде повідомити учасників знову ж таки шляхом надіслання судових повісток.

А для надіслання кореспонденції коштів так і не з’явиться.

Ось таке замкнуте коло.

Нажаль, єдиним виходом із даної ситуації на сьогоднішній день є самостійне надіслання позивачем всієї кореспонденції учасникам справи від імені суду.

Це, в свою чергу, покладає додатковий фінансовий тягар на позивача.

Звісно ж, позивача ніхто не примушує це робити і робити він це може лише із власної волі. Можна цього не робити, чекаючи від держави «мани небесної» у вигляді фінансування судів.

Другий рік ми на неї чекаємо…

Звідси висновок – якщо хочеш, щоб твоя справа хоча б якось зрушилась з місця – будь готовий нести додаткові витрати, які тобі ніхто ніколи не відшкодує.

Альтернативний спосіб вирішення проблеми.

Загалом, спори поділяються на ті, які можна вирішити в позасудовому порядку, та ті, які можуть бути вирішені виключно судом.

Щодо других – тут усе зрозуміло: набирайтеся терпіння, готуйте додаткові кошти та розпочинайте все вищезгадане пекло. Іншого варіанту просто не існує.

Щодо перших – тих, які можливо вирішити в позасудовому порядку, тут ситуація зовсім інша.

На сьогоднішній день в українському законодавстві визначено поняття медіації та врегульовано процедури її проведення у різних типах судочинства.

Простими словами, медіація – спосіб вирішення спірної ситуації (врегулювання спору) без усього жахіття, що я описав вище.

Зазвичай, коли до тебе як адвоката звертається особа, яка прагне захистити свої права, вона націлена на похід у суд і жодним чином не бажає хоча б спробувати врегулювати свою ситуацію без звернення до суду.

Проте, коли ти починаєш розповідати людині, що фактично на неї чекає, то вектор думки змінюється у напрямку мирних перемовин із опонентами.

Іноді, до людини відразу доходить необхідність хоча б спробувати врегулювати спір у позасудовому порядку, іноді для цього потрібні роки судового розгляду.

Буквально за пару днів до того, як я почав писати ці рядки, в одному із судів ми за спільною згодою опонентів закрили справу, яка слухалася судами ще з 2016 року, а початком порушення прав мого клієнта був далекий 2010 рік!

Більш ніж п’ять років судової тяганини та більш ніж одинадцять років загальних «баталій» знадобилося сторонам, щоб втомитися, тверезо підрахувати свої витрати, оцінити подальші багаторічні перспективи слухання справи в судах та, нарешті, прийти до спільного рішення про те, що потрібно вже домовитися.

В будь-якому випадку у виграші залишилися всі – і позивач, і відповідач, і державний бюджет України.

Проте, на жаль, такі випадки скоріше виключення, ніж правило.

Менталітет та амбіції наших людей у більшості випадків превалюють над розумом, доцільністю, логікою та здоровим глуздом.

Підсумок.

Мудра приказка говорить: «сім разів відміряй – один раз відріж».

В умовах сьогодення, якщо у вас все ж таки виникне бажання звернутися до суду (коли це можна і не робити), сто разів подумайте, проаналізуйте та все підрахуйте, а вже потім один раз зверніться до суду.

Хоча ні – спочатку краще зверніться до досвідченого адвоката.

______________________________________________________________________________________

Автор – Ципліцький Д.О.